Олександр Яната — один з найвидатніших українських ботаніків, агрономів і природоохоронців ХХ століття, чия наукова спадщина суттєво вплинула на розвиток ботаніки, агрономії та охорони природи в Україні. Народившись на Миколаївщині, він став засновником української ботанічної номенклатури, зробив вагомий внесок у збереження заповідника «Асканія-Нова» та розвиток вітчизняної сільськогосподарської науки. У цій статті на mykolayivski.info розповідаємо про біографію Олександра Янати, його наукові досягнення, природоохоронну діяльність, боротьбу за розвиток української науки, трагічні репресії радянського режиму та загибель ученого в таборах ГУЛАГу.
Від батьківського саду в Миколаєві до великої науки: як формувався український вчений
Олександр Яната народився 28 травня 1888 року в Миколаєві. Його родина була багатонаціональною: батько, Алоїз Яната, був чехом, який емігрував через переслідування за участь у національно-визвольному русі, а мати, Марія Фортман, походила з родини російських німців. Попри своє походження, під час заповнення офіційних документів вчений завжди ідентифікував себе чітко: «українець (з чехів)».
Любов до природи хлопцеві прищепив батько, який працював садівником і мав власне невелике садове господарство у Миколаєві. Змалку Олександр блукав околицями міста, збираючи гербарії та колекції комах.
Після закінчення училища у 1905 році він вступив до Київського політехнічного інституту. Вже у студентські роки у хлопці проявився блискучий організаторський талант. У 1909 році він створив студентський гурток природознавців. Потім став ініціатором заснування Миколаївського товариства любителів природи.
У 1910 році Яната почав видавати перший у регіоні науково-популярний журнал «Природа».
Збирач народної мудрості: фундатор української ботанічної номенклатури
Олександр Яната стояв біля джерел української наукової термінології. Ще студентом, збираючи рослини в селах біля Миколаєва, він записував їхні народні назви зі слів місцевих селян. Згодом природознавець зробив висновок, що російська номенклатура є чужою для українського хлібороба, тоді як місцевий народ століттями формував власні, надзвичайно точні фітоніми.
Український народ встиг створити величезну самобутню ботанічну номенклатуру, охрестивши майже всі рослини, які його оточували. В народних назвах привертає увагу дивовижна точність.
У 1921–1925 роках вчений очолював ботанічну секцію Інституту української наукової мови (ІУНМ), яка працювала над укладанням фундаментального «Словника ботанічної номенклатури».
Словник містив близько 8 тисяч українських назв для майже 2 тисяч видів рослин і грибів. Кожному виду відповідало кілька народних назв-синонімів (іноді до сотні). Сучасна українська ботанічна номенклатура досі ґрунтується переважно на доробку укладачів цього словника.
Величезну частину роботи виконала дружина Олександра — Наталія Осадча-Яната. Після арешту чоловіка вона змогла вивезти цінні рукописи до США, де згодом видала їх, зберігши для нащадків.
«Заповідний ренесанс» 1920-х: як вчений рятував українські степи від знищення
Ім’я Олександра Янати нерозривно пов’язане зі становленням природоохоронної справи в Україні. У 1920-х роках, які історики називають періодом «заповідного ренесансу», він став одним з найактивніших захисників української природи. Саме тоді вчений очолив Комісію з охорони природи при Сільськогосподарському науковому комітеті, перетворивши її на осередок боротьби за збереження унікальних природних територій.
Яната не обмежувався науковими дослідженнями. Він брав безпосередню участь у формуванні державної природоохоронної політики, ставши одним зі співавторів декрету «Про охорону пам’яток культури та природи», ухваленого у 1926 році. Цей документ заклав правові основи захисту природної та культурної спадщини України й визначив подальший розвиток заповідної справи.
Завдяки його наполегливості вдалося започаткувати створення нових природоохоронних територій, серед яких заповідники «Конча-Заспа» та Канівський. Не менш важливою була його участь у порятунку Хомутівського степу. У 1928 році вчений доклав чимало зусиль, аби не допустити розорювання цієї унікальної ділянки цілинного степу, яка вважається однією з найцінніших природних пам’яток України.
Особливе місце в біографії Янати займає легендарний заповідник «Асканія-Нова». Працюючи там науковим консультантом, він став на захист цілинного степу, коли лунали пропозиції використати його під сільськогосподарські угіддя.
Разом із комісією під керівництвом академіка Володимира Липського Олександр Яната підготував комплекс науково обґрунтованих рекомендацій щодо розвитку «Асканії-Нови». Вони були спрямовані на збереження заповідника як унікального природного комплексу навіть попри тиск партійного керівництва, яке прагнуло підпорядкувати його господарським потребам.
Репресії радянського режиму: політичне переслідування за відданість українській науці
Активна природоохоронна позиція Олександра Янати та його відданість українській науці дедалі більше дратували радянську владу. У роки, коли сталінський режим робив ставку на суцільну колективізацію та форсовану індустріалізацію, будь-які спроби захистити природу або відстоювати науковий підхід почали сприйматися як прояв нелояльності. Те, що ще вчора вважалося вагомим внеском у розвиток науки, швидко перетворилося на привід для політичних переслідувань.
15 березня 1933 року президія Української сільськогосподарської академії звільнила Янату з Інституту захисту рослин. Офіційною причиною стало абсурдне звинувачення у «протягненні буржуазних теорій в галузі боротьби з бур’янами». За цим формулюванням стояло не наукове обґрунтування, а політичне рішення, яке відкрило шлях до подальших репресій.
Менш ніж через два місяці, 4 травня 1933 року, вченого заарештували. Йому інкримінували «український націоналізм» та участь у нібито контрреволюційних організаціях. Як і тисячі інших представників української інтелігенції того часу, Яната став жертвою сфабрикованої справи.
Суд виніс вирок — п’ять років виправно-трудових таборів. Покарання він відбував на Соловках, одному з найвідоміших табірних комплексів ГУЛАГу. Навіть там вчений не полишав своєї справи. Працюючи агрономом-фітопатологом у табірному господарстві, після виснажливого робочого дня він продовжував аналізувати результати досліджень, систематизував матеріали та працював над методами боротьби зі шкідниками сільськогосподарських культур, зокрема капустяною мухою.
Здавалося, що у травні 1938 року він нарешті мав вийти на волю. Однак цього не сталося. Особлива нарада при НКВС без суду ухвалила рішення продовжити термін ув’язнення ще на п’ять років. Попри тяжку хворобу серця та туберкульоз, виснаженого вченого відправили новим етапом до Севвостлагу на Колимі.
До місця призначення Олександр Яната так і не дістався. Він помер 3 червня 1938 року у 50-річному віці під час етапування. Місцем його останнього спочинку стала безіменна могила в Магаданській області — трагічний фінал життя людини, яка присвятила себе розвитку української науки та збереженню природи.
Повернення із забуття: реабілітація Олександра Янати та його спадщина
Після загибелі Олександра Янати радянська влада зробила все, щоб про нього забули. Наприкінці 1930-х років його ім’я фактично зникло з наукового життя, а всі праці вченого за наказом Головліту СРСР вилучили з бібліотек. Майже чотири десятиліття його дослідження залишалися недоступними, а внесок у розвиток української ботаніки та природоохоронної справи свідомо замовчувався.
Лише після початку перегляду багатьох політичних справ ситуація поступово змінилася. 10 червня 1964 року, за клопотанням редакції «Української радянської енциклопедії», Олександра Янату посмертно реабілітували. Держава офіційно визнала, що жодного складу злочину в його діях не було, а висунуті свого часу звинувачення виявилися безпідставними.
Ім’я вченого повертається на належне місце в історії української науки. Його наукові праці знову використовують дослідники, а ботанічна термінологія, над упорядкуванням якої Яната працював багато років, і нині залишається частиною сучасної української наукової мови. Не менш промовистим свідченням його спадщини є й заповідні території, за збереження яких він боровся. Вони продовжують існувати, нагадуючи про принципову позицію людини, яка відстоювала природу навіть у найскладніші часи.
Пам’ять про Олександра Янату вшанували й в його рідному Миколаєві. У 2016 році в межах декомунізації вулицю Куйбишева перейменували на його честь. Так місто увічнило ім’я свого видатного земляка — ботаніка, природоохоронця та науковця, чия спадщина пережила десятиліття замовчування і зрештою повернулася до української історії.